Подробиці

Микола «Сова» Вуйтик, Рустам «Космос» Росул та Олександр «Знахар»  Молнар. 14 жовтня в Україні відзначають не тільки свято Покрови, але і День українського війська. Цьогоріч «Ужінформ» підготував серію нарисів про людей, які боронили незалежність, цілісність та свободу української держави на східних рубежах. Три історії – три долі. Перший нарис – про снайпера «Сову».

Рустама знаю швидше, ніж «Знахаря», адже ми вже були на Саловці на перепідготовці. Потім «Знахаря» вже привезли через тиждень. Ось так ми з Рустамом ішли його  зустрічати з автобусу, щоб довезти до кордону. Ось так колективно ми зійшлися з самого початку і до кінця. Рустаму трохи не повезло. Через два-три місяці нарвалися на блокпост сепарів, де був тяжко поранений. А зі «Знахарем» ми далі служили до самої ротації.

На фронті снайпер «Сова», а в житті — Микола мав фірму в Празі, де спокійно працював і розвивався. Та з початком Революції Гідності не зміг більше стримувати патріотизм. Навіть не замислювався, коли пішов воювати, приховував від дружини свої плани і дії.

Микола ВУЙТИК «Сова»

ветеран АТО

Почався Майдан, то жінка не відпустила. Почалася війна. Пішла перша хвиля, але було трохи незрозуміло. А коли почалася аж третя хвиля, то добровольцем пішов сам у військкомат призиватися. Пройшов комісію. Я хотів потріпити в ті війська, які мені ближче і в яких я ніс строкову службу. Був одним із перших у Чопському прикордонному загоні. Тобто, ще набору не було, а я вже там був і дочікувався всіх інших. Іти за якимись грошима – у мене такого не було. Робити якусь собі репутацію – тим більше не було. Просто я сам по собі воїн. У середині виклик такій пішов, що я там повинен бути. Коли вже гинули там близькі люди, то мене ще більше стимулювало. Тобто, жінка мене вже втримати не могла, а я зробив це все таємно  дізналися про це лише тоді, коли я вже ішов.

Дружина Миколи не змогла стримати чоловіка. Їй залишилося лише чекати його вдома живого і ловити найменші звістки з фронту.

 Микола ВУЙТИК «Сова»

ветеран АТО

Я більше не хотів, щоб це все дійшло сюди. Тоді був патріотизм і це нас стримувало, щоб воно сюди не дійшло, ця епідемія. Жінка знала, що то марно. Зідзвонювалися по можливості, де бачила на телебаченні, що живий-здоровий, де проскакували кадри. А коли не додзвонювалася мені, то хлопцям дзвонила, які говорили, що все добре в мене. Знала кілька випадків, що в мене були проблеми.

До мирного життя «Сова» досі не може звикнути. Бентежить думка, що він тут, а інші і далі воюють.

Микола ВУЙТИК «Сова»

ветеран АТО

Я більше року знаходився в шпиталі на лікуванні. Знаючи, що волонтери той шпиталь забезпечують, а ти не маєш ліків, тобто доводиться купувати за свої гроші. Тут тяжко було. Скоро буде рік, як я вдома, я не можу звикнути. Мені там легше було, я не знаю. Там я не мав ніяких хвороб, ні нервів. Нерви були лише в одному. А ось тут людина бачить цю ситуацію несправедливу, починає нервуватися, починає здоров’я погіршуватися. Але ми не здаємося.

Микола Вуйтик найбільше мріє допомогти іншим побратимам з реабілітацією і зібрати колишнє братство.

Микола ВУЙТИК «Сова»

ветеран АТО

Ми хочемо створити те братство, яке воно є дійсно і той реабілітаційний центр, який дійсно потрібен, а не з метою наживи чи використати у власних цілях. Просто зробити те, що не було досі. Братство має бути братством, ніяка вигода, все. Ось це, що в мріях.